Met de laatste ‘survival train’ van die dag vluchtte Anna (32) na het uitbreken van de oorlog met haar moeder en zoontje vanuit Charkov naar het westen. In Utrecht biedt ze sindsdien Oekraïners een huiskamer waarin ze elkaar ontmoeten en steunen. Nu staat ze aan de wieg van ‘Remember Together’, een landelijke herdenking van de Russische invasie, vrijdag een jaar geleden. Dit is het verhaal van Anna en haar vlucht.
Haar leven vóór de Russische invasie was niet altijd gemakkelijk. Maar Anna Bielialievaa had David, haar zoontje, ze had haar moeder Olha, ze had haar vrienden. En ze had werk, gelukkig. Dus ook collega’s. Ze begon als secretaresse. Daarna werkte ze voor een Amerikaans logistiek bedrijf; het verklaart waarom haar Engels zo goed is. Op het laatst werkte ze bij Charkov in een tuincentrum. Niet dat ze groene vingers heeft, integendeel zelfs. Maar ze verkocht planten met veel plezier. Op woensdag 23 februari zaten zij en haar collega’s in een pauze bij elkaar. De Russen stonden aan de grens, maar de stemming was monter. Geen van hen geloofde dat ze die grens ooit zouden oversteken. Maar dat deden ze toch, diezelfde nacht.
,,Ik had mijn telefoon uitgezet. Dat deed ik altijd, want ik sliep met mijn zoontje op een kamer en ik wilde niet dat hij wakker kon worden van mijn telefoon. Hij moest toen nog vier worden. Ik zou hem na het ontbijt naar de opvang brengen en daarna moest ik zelf weer gaan werken. Pas toen ik mijn telefoon aanzette, zag ik de duizend berichtjes. Er was iets aan de hand. Ja, maar wat? Het drong gewoon niet binnen. ‘Ik hoop niet dat je vandaag ergens heen hoeft’, zei één zo’n berichtje. ‘Want het is oorlog.’ Toen kon ik nog steeds niet beseffen dat het dus toch was gebeurd.’’
Anna Bielialievaa (32) grijpt naar haar hoofd. Daar gaat momenteel zó veel in om, zegt ze, het is haast niet bij te benen. Er moet nog zó veel worden geregeld. Komende vrijdag is de Walk of Hope naar de Jaarbeurs in Utrecht. Ze rekent op deelname van duizenden in Nederland opgevangen Oekraïners. Om samen stil te staan bij het moment van uitbreken van de oorlog. ,,En ik hoop dat ook veel Dutch people mee lopen. Het is voor ons meer dan stilstaan. We moeten ook vooruit kijken. Naar hoe we straks ons land weer opbouwen. Hoe we verder gaan als één zelfverzekerde natie van Oekraïners. Dat kunnen we niet zonder jullie steun. Daarvoor willen we onze dankbaarheid laten zien.’’
Elkaar steunen
Ze zit aan tafel in een anti-kraak betrokken kantoorpand aan de Kanaalweg in Utrecht en schenkt de koffie in. Dit is alweer het derde adres waarop de stichting Vital’nya te vinden is. Vital’nya betekent ‘huiskamer’ en dat is precies wat de ongeveer tweeduizend in Utrecht opgevangen Oekraïners hier wordt geboden: een plek om elkaar te ontmoeten en te steunen. Waar hun kinderen worden opgevangen, waar ze kunnen eten, kletsen, lezen, naar muziek luisteren, huiswerk maken - wat dan óók. Een plek ver van huis, waar het een beetje moet voelen als thuis. Anna: ,,Deze huiskamer is mijn tweede baby.’’
Die ochtend van de 24ste februari ging ze toch maar naar buiten. Ze moest iets gaan kopen, al wist ze niet eens zo goed wát. Water en brood op z’n minst. De winkels waren dicht. Eén was er maar open. Daar stond een lange rij voor de deur. De mensen liepen verdwaasd over straat. In de war. Het was chaos. In de verte klonk al het dreigende gerommel van explosies. Buurtgenoten hingen dekens voor hun ramen, opdat ze maar niet door rondvliegend glas geraakt zouden worden. Anna, haar zoontje en haar moeder sliepen die nacht niet op hun eigen kamers. Ze legden hun matrassen tussen twee muren in het midden van hun appartement. Daar voelden ze zich het veiligst.
,,Na ongeveer een week hoorden we ook vliegtuigen die de stad bombardeerden. Dat maakte de stress nog groter. Want je kon niet weten waar en wanneer er een bom op je huis ging vallen. In één van die bange nachten heb ik tegen mezelf gezegd: als we samen gaan, dan gaan we maar samen. Het zij zo. Maar wat als mijn zoontje als enige zo’n inslag overleeft? Wat dan? Wie zorgt er dan voor hem?
Doodsbang
Dat was het moment waarop ik besloot te vluchten. Met een enkele tas met wat kleren erin, onze papieren, een knuffel voor mijn zoontje en een boek om te lezen zijn we gegaan, meteen die volgende dag. Genoeg geld voor een taxi naar het station hadden we niet; chauffeurs vroegen ineens belachelijke bedragen. Wij hadden het geluk dat iemand ons gratis erheen wilde rijden. Tegen mijn zoontje heb ik gezegd: we doen net alsof dit een film is. Maar evengoed was hij doodsbang. Op het station hebben we vier tot vijf uur staan wachten. Toen hadden we opnieuw geluk: we konden mee op de laatste survival train die die dag vertrok.’’
Waarheen, dat wisten ze niet eens. In elk geval waren ze weg uit Charkov. De eerste stop bleek Kiev te zijn. Anna’s moeder heeft zeventien uur in een bomvolle trein moeten staan, zelf kon ze zitten op het uiterste puntje van een stoel met haar zoontje op schoot. Terwijl de trein zich naar het westen bewoog, druppelden onheilspellende berichten binnen over de regio die ze achter zich lieten; een kapotgeschoten fabriek, een gebombardeerde school.
Vanaf Ternopil in West-Oekraïne, vervolgden ze hun reis afwisselend per bus en te voet via Hongarije en Roemenië naar Polen. Een tocht van vier dagen. ,,Ik wilde naar Duitsland. Ik had het adres van een collegaatje die daar al was. Dan kende ik daar tenminste één mens. Maar er ging geen bus naar Duitsland. We konden wel mee naar Amsterdam, graag of niet. Die kans hebben we gegrepen. Onderweg heeft mijn moeder gegoogled waar dat ook alweer was, Amsterdam. Maar onderweg kregen we te horen dat de eindbestemming was veranderd. We gingen niet verder dan Utrecht. Zodoende zijn we nu hier.’’
Op dag één in Utrecht, vrijdag 11 maart 2022, begon haar nieuwe leven. Zo noemt Anna het welbewust: haar ‘new life’. Niet een ‘aangepast’ leven. Of haar ‘tijdelijke’ leven. Nee: hier in Utrecht legt ze de kiem van een heel nieuw hoofdstuk. ,,New life klinkt positief. Dat is wat ik wil en móet uitstralen: optimisme. Vertrouwen. We moeten elkaar blijven vasthouden. Hoe moeilijk het ook is. Want dat ís het natuurlijk. Naarmate die 24ste februari dichterbij komt, zie ik dat nog eens extra goed in de ogen van Oekraïners om mij heen. Vrouwen vaak, net als ik gevlucht met hun kinderen - ze sluiten zichzelf nóg ietsje dieper op in zichzelf bij de herinnering aan dat beladen moment. En dan heb ik zelf nog geluk, in zekere zin. In mijn leven is er geen man. Voor mij geen boyfriend aan het front om me zorgen over te maken. Voor zoveel anderen betekent dat full stress, elk uur van de dag.’’
Dat de bus niet naar Amsterdam reed, maar stopte in Utrecht, had een duidelijke reden: in de Jaarbeurs was crisisopvang geregeld. Anna, haar moeder en haar zoontje lieten zich daar door vrijwilligers van het Rode Kruis de weg wijzen van het centraal station naar de Jaarbeurs. Een wandeling die inmiddels duizenden gevluchte Oekraïners in Utrecht hebben gemaakt. Vrijdag is dat exact ook de route van de Walk of Hope.
Vanuit Utrecht zijn de vluchtelingen verspreid over het land opgevangen. Anna bleef in Utrecht. Ze ging tolken in het crisiscentrum en ze ontmoette vrijwel direct Jaap Breugem en Doron Verstraelen, twee Utrechters die voorheen elkaars collega waren en die nu als bijna-buren in Leidsche Rijn wonen. Allebei, los van elkaar, vonden dat ze de Oekraïners in Utrecht niet aan hun lot konden overlaten. Ze moesten iets doen. Zij begonnen Vital’nya. In de huiskamer van Jaap en Doron was Anna meer dan welkom. Haar hulp konden ze bovendien heel goed gebruiken.
Kleinste kinderen
Aan het einde van deze middag is het druk in de huiskamer. In het aanpalende kamertje praten vluchtelingen onder begeleiding van een psychologe over de impact van de oorlog op hun leven. De kleinste kinderen worden met spelletjes bezig gehouden door studenten pedagogiek van de Hogeschool Utrecht. Eén van de kankerpatiëntjes die het Prinses Máxima Centrum naar Nederland heeft gehaald zoekt tussen het speelgoed naar iets leuks om mee te spelen. Leerling-schilders van de opleiding Nimeto in Utrecht hebben Vital’nya frisse, opgewekte kleuren gegeven. Een enkeling zit achter zijn laptop, iemand leest een boek.
Met Anna zelf gaat het goed. “We zijn veilig. We hebben voor ons drietjes een kamer, in een pand waar zeventig vluchtelingen bij elkaar wonen. David gaat naar school. Hij leert al een beetje Nederlands. ‘Mama, kom!’ Of: ‘Mama, melk!’ Hij was jarig op de verjaardag van koning Willem-Alexander. Dat was bijzonder, zoveel feest om hem heen! Mijn moeder staat dag en nacht voor hem klaar. Gelukkig wil ze dat graag doen, want ik ben ook veel tijd en energie kwijt aan Vital’nya en de herdenking in de Jaarbeurs.‘’
De afgelopen weken is zij door heel Nederland gereisd om landgenoten uit te nodigen naar de Jaarbeurs. “We zijn er nog – we horen bij elkaar – dat gevoel, daar gaat het straks om. Er zullen soldaten uit het Oekraïense leger zijn, die hier in ziekenhuizen herstellen. Sommigen missen een arm, of een been. Zó belangrijk om te laten zien dat hun offer niet voor niets zal zijn. ‘Remember together’. Daar draait het om, vrijdag. Een walk of hope die ons eerdaags thuis zal brengen.’’
Bron AD/Utrechts Nieuwsblad, 18 februari 2023. Tekst: Maarten Venderbosch
Її життя до російського вторгнення не завжди було легким. Але у Анни Бєляльєвої був Давид, її син, у неї була мама Ольга, у неї були друзі. І в неї, на щастя, була робота. Так і колеги. Починала секретарем. Потім працювала в американській логістичній компанії; це пояснює, чому її англійська така хороша. Нарешті працювала в Харкові в садовому центрі. Не те щоб у неї зелені пальці, навпаки. Але продавала рослини з великим задоволенням. У середу, 23 лютого, вона разом із колегами сиділа на перерві. Росіяни були на кордоні, але настрій був веселий. Ніхто з них не вірив, що коли-небудь перетне цей кордон. Але вони зробили, тієї ж ночі.
«Я вимкнув телефон. Я завжди так робила, тому що я спала з сином в одній кімнаті і не хотіла, щоб він прокидався від мого телефону. Тоді йому було чотири роки. Після сніданку я відвозив його в дитячий садок, а потім повертався до роботи. Лише коли я увімкнув телефон, я побачив тисячі повідомлень. Щось відбувалося. Так, але що? Просто не проникло. «Сподіваюся, тобі сьогодні нікуди не доведеться йти», — говорилося в одному з таких повідомлень. «Тому що війна.» Тоді я ще не міг усвідомити, що це все-таки сталося.
Анна Белялева (32) хапається за голову. За її словами, зараз так багато відбувається, що майже неможливо встигнути. Ще стільки всього треба влаштувати. Цієї п’ятниці «Алея надії» проходить у Jaarbeurs в Утрехті. Вона розраховує на участь тисяч українців, якими опікувалися в Нідерландах. Щоб разом відобразити момент початку війни. ,,І я сподіваюся, що багато голландців приєднаються до нас. Для нас це більше, ніж стояти на місці. Ми також повинні дивитися вперед. До того, як ми скоро відбудуємо нашу країну. Як ми рухаємося вперед як єдина впевнена нація українців. Ми не можемо зробити це без вашої підтримки. Ми хочемо висловити свою вдячність за це».
Підтримуйте один одного
Вона сидить за столиком в офісній будівлі проти сквоту на Kanaalweg в Утрехті та наливає каву. Це вже третя адреса, за якою працює фонд «Вітальня». «Вітальня» означає «вітальня», і це саме те, що тут пропонується приблизно двом тисячам українців, які перебували в Утрехті: місце для зустрічі та підтримки один одного. Де піклуються про їхніх дітей, де вони можуть поїсти, поспілкуватися, почитати, послухати музику, зробити домашнє завдання – що завгодно. Місце далеко від дому, де має бути хоч трохи вдома. Анна: «Ця вітальня — моя друга дитина».
Того ранку 24 лютого вона все одно вийшла на вулицю. Їй потрібно було піти щось купити, хоча вона навіть не знала, що. Хоча б воду і хліб. Магазини були закриті. Лише один був відкритий. За дверима вишикувалася довга черга. Люди ходили вулицями заціпеніли. Збентежений. Це був хаос. Вдалині вже чувся зловісний гуркіт вибухів. Сусіди повісили на вікна ковдри, щоб їх не вдарило скло, що розлетілося. Ганна, її син і мати цієї ночі не спали у своїх кімнатах. Вони поклали свої матраци між двома стінами посеред своєї квартири. Там вони почувалися найбезпечніше.
«Приблизно через тиждень ми також почули, як літаки бомбили місто. Це додавало стресу. Тому що ти не міг знати, де і коли бомба впаде на твій будинок. В одну з тих переляканих ночей я сказав собі: якщо ми йдемо разом, то ми йдемо разом. Нехай буде так. Але що, якщо мій син єдиний, хто пережив такий удар? Що потім? Хто ж тоді про нього піклуватиметься?
Наляканий
Тоді я вирішив бігти. Наступного дня ми пішли з однією сумкою з одягом, нашими документами, обіймами для сина та книжкою для читання. У нас не вистачило грошей на таксі до вокзалу; водії раптом запитали смішні суми. Нам пощастило, що хтось захотів підвезти нас туди безкоштовно. Я сказав синові: давай уявимо, що це кіно. Але він усе ще був у жаху. Ми чекали на станції чотири-п'ять годин. Тоді нам знову пощастило: ми змогли приєднатися до останнього поїзда виживання, який відправився того дня.
Куди, вони навіть не знали. У всякому разі, вони були поза Харковом. Першою зупинкою виявився Київ. Мамі Анни довелося стояти сімнадцять годин у наповненому поїзді, вона могла сидіти на самому краєчку стільця з сином на колінах. Коли поїзд рухався на захід, надходили зловісні повідомлення про регіон, який вони залишали позаду; підірваний завод, розбомблена школа.
з західноукраїнського Тернополя вони продовжили подорож по черзі автобусом і пішки через Угорщину та Румунію до Польщі. Чотириденна подорож. «Я хотів поїхати до Німеччини. У мене була адреса колеги, яка вже була там. Тоді я знав там принаймні одну людину. Але автобуса до Німеччини не було. Ми могли б поїхати в Амстердам, подобається нам це чи ні. Ми скористалися цією можливістю. По дорозі мама знову погуглила, де це було, Амстердам. Але по дорозі нам сказали, що кінцевий пункт змінився. Далі Утрехта ми не поїхали. Тож ми зараз тут».
У перший день в Утрехті, у п’ятницю, 11 березня 2022 року, почалося її нове життя. Анна навмисне називає це своїм «новим життям». Не «налагоджене» життя. Або її «тимчасове» життя. Ні: тут, в Утрехті, вона сіє цілу нову главу. «Нове життя звучить позитивно. Це те, що я хочу і повинен випромінювати: оптимізм. Довіряти. Ми повинні продовжувати триматися один за одного. Як важко це може бути. Тому що, звичайно, це так. З наближенням 24 лютого я ще чіткіше бачу це в очах українців навколо мене. Жінки часто, як і я, тікали з дітьми - вони ще глибше замикаються в пам'яті про той емоційно насичений момент. І тоді мені самому пощастило, в певному сенсі. У моєму житті немає людини. Немає хлопця на фронті, про якого я б хвилювалася. Для багатьох інших це означає повний стрес кожну годину дня».
Була зрозуміла причина, чому автобус не поїхав до Амстердама, а зупинився в Утрехті: у Яарбеурсах був організований кризовий притулок. Анні, її мамі та сину волонтери Червоного Хреста показали дорогу від центрального вокзалу до Яарбеурсів. Прогулянка, яку вже пройшли тисячі українських біженців в Утрехті. У п’ятницю саме таким маршрутом пройде «Алея надії».
З Утрехта біженці розкидані по країні. Анна залишилася в Утрехті. Вона почала перекладати в кризовому центрі і майже одразу зустріла Яапа Брейгема та Дорона Верштралена, двох жителів Утрехта, які колись були колегами один одного, а тепер живуть майже сусідами в Лейдше Рейн. Обидва, незалежно один від одного, відчували, що не можуть залишити українців в Утрехті напризволяще. Вони повинні були щось зробити. Започаткували Вітальню. Анна була більш ніж бажана у вітальні Яапа та Дорона. Їм також може бути дуже корисна її допомога.
Найменші діти
Наприкінці дня у вітальні зайнято. У сусідній кімнаті біженці в супроводі психолога розповідають про вплив війни на їхнє життя. Найменших дітей захоплюють іграми студенти-педагоги з Hogeschool Utrecht. Один із хворих на рак, якого Центр принцеси Максими привіз до Нідерландів, шукає серед іграшок щось цікаве для гри. Студенти-художники з курсу Німето в Утрехті надали Вітальні свіжих, веселих кольорів. Людина стоїть за ноутбуком, хтось читає книгу.
Сама Анна почувається добре. «Ми в безпеці. У нас є кімната на трьох, у будівлі, де разом живуть сімдесят біженців. Давид йде до школи. Він уже трохи вивчає голландську. «Мамо, приходь!» Або: «Мамо, молоко!» Це був день народження короля Віллема-Олександра. Це було особливо, стільки вечірок навколо нього! Моя мама поруч з ним день і ніч. На щастя, вона з радістю це робить, тому що я також витрачаю багато часу та сил на Вітальню та вшанування пам’яті в Jaarbeurs».
Останніми тижнями вона подорожувала Нідерландами, щоб запросити співвітчизників до Jaarbeurs. «Ми все ще тут – ми належимо разом – це відчуття, про це ми поговоримо пізніше. Будуть бійці української армії, які одужують тут у госпіталях. У деяких відсутні рука чи нога. Так важливо показати, що їхня жертва не буде марною. «Згадаймо разом». Ось у чому справа, П’ятниця. Прогулянка надії, яка одного разу приведе нас додому».
